«Розстріляне Відродження»: як радянський режим знищував інтелектуальну еліту України

Ірина Сейдханова, українська журналістка, пише для тижневика «Demokracija»:

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну я поспілкувалася з групою знайомих — словенців — і спробувала зрозуміти, чому російська культура настільки популярна в Словенії, що відвертих прихильників Путіна та російської війни проти України — Захарову та Нетребко — тут зустрічають настільки тепло. Звісно, перше, що я почула, — це один із головних постулатів російської пропаганди, який допомагає цій країні зберігати й поглиблювати свій вплив у світі, а саме: «культура поза політикою».

По-перше, це просто неправда. Сам Путін у своїй валдайській промові (24 жовтня 2014 року, Сочі) назвав культуру, науку та освіту інструментами «м’якої сили» для впливу на міжнародні відносини. Отже, російська культура завжди є своєрідним «троянським конем»: спочатку з’являється балет, а за ним — танки (перефразовуючи сучасну українську письменницю Оксану Забужко).

По-друге, я хотіла би розглянути ще один аргумент: «Ми знаємо російську культуру, а що є у вас? Україна не має що запропонувати світові».

Саме про це ми й поговоримо. Я навмисно зосереджуся на подіях останніх ста років, оскільки вважаю, що цього періоду достатньо, аби ви зрозуміли масштаб і системність політики Росії (та всіх її попередників). Насправді ж росіяни почали активно знищувати українців як націю набагато раніше — ще на початку XVIII століття, за часів правління Петра I. Саме тому ця стаття буде цікавою й для тих «експертів», які оцінюють російську агресію проти України виключно на основі подій після 2022 року. Недостатньо розглядати лише 2014 рік чи навіть 1991 рік.

Придушення української мови та ідентичності

Протягом останніх ста років Росія — у своїх різних формах (імперія, СРСР та сучасна федерація) — систематично діяла проти українського народу не лише військовими, а й культурними засобами. Це не поодинокі випадки репресій; це послідовна політика знищення української ідентичності. Коли ми говоримо про знищення, ми маємо на увазі фізичне винищення інтелігенції, суворі заборони щодо мови (протягом 400 років українська мова піддавалася 134 заборонам або обмеженням; 135-та відбувається саме зараз), спотворення історії та безсоромне привласнення українських діячів та їхніх досягнень.

У XIX столітті Російська імперія почала розглядати українську мову та культуру як серйозну загрозу. З’явилося поняття «Малоросія», яке з часом стали використовувати для підкреслення залежності українців від Москви. Дуже швидко назва «Малоросія» перетворилася з географічного терміна на ідеологічний інструмент, який згодом підтримали й російські письменники (Пушкін, Крилов).

Видання українською мовою — як літературні, так і наукові — суворо обмежувалися, водночас нас намагалися переконати, що ми не є окремою нацією з власною культурою та традиціями (які, насправді, багатші та давніші за російські), а лише частиною «єдиної російської нації», а нашу українську мову називали «нерозвиненим діалектом російської».

Українська та російська мови не схожі; це не «майже одна й та сама мова»!

Хочу наголосити на цьому: українська та російська мови не схожі, попри пропагандистські наративи. Ми, українці, розуміємо російську не тому, що це «майже одна й та сама мова», а через імперський тиск і колоніальний вплив. Це також підтверджує той факт, що росіяни не розуміють української.

Я захоплююся тим, що, попри всі спроби знищити українську ідентичність, наша мова та культура вижили й розвивалися — хоча для цього потрібна була надзвичайна мужність. З огляду на сьогоднішні російські звірства, за якими спостерігає весь світ, ми можемо лише уявляти, що вони робили в ті часи, коли ці злочини не можна було легко задокументувати.

Український культурний ренесанс після революції 1917 року та розстріляне відродження

Після революції 1917 року Україна пережила коротке, але надзвичайно потужне культурне відродження. У 1920-х роках з’явилося покоління письменників, поетів, драматургів, режисерів та художників, яким вдалося інтегрувати українську культуру в європейський модернізм. Це покоління відродило багатовікові надії на те, що українська культура може існувати як повноцінне явище, незалежне від російського впливу.

Звісно, така ситуація не влаштовувала Радянський Союз. У 1930-х роках Сталін придушив українізацію та розгорнув масові репресії. Цвіт української нації звинуватили в «буржуазному націоналізмі» та «контрреволюції». Хвиля арештів, тортур, депортацій до виправних таборів та страт прокотилася країною. Сталінський терор проти українців досяг свого піку в 1937 році, особливо восени, коли в Сандармоху було розстріляно сотні в’язнів, серед яких — майже вся українська інтелігенція того часу.

Ці події увійшли в історію як «розстріляне відродження». Це була українська інтелігенція, яка прагнула європеїзувати українську культуру та зробити її незалежною від російського впливу. По суті, те саме відбувається й сьогодні: ми, українці, боремося за незалежність, свободу вибору та право самостійно визначати свою долю й долю нашої країни.

Також викликає обурення те, що самі українці почали усвідомлювати весь масштаб цих злочинів лише після здобуття незалежності в 1991 році, а частина цієї інформації стала доступною лише 15–20 років тому. Моє покоління познайомилося з такими іменами, як Валеріан Підмогільний, Микола Куліш, Лесь Курбас, Микола Хвильовий, Михайло Драй-Гмара та багато інших, лише вже в дорослому віці. Це були не другорядні постаті, а інтелектуальна еліта української нації, яку систематично й масово знищували.

Точна кількість жертв сталінських репресій проти української інтелігенції досі залишається невідомою, хоча деякі джерела наводять цифру приблизно 30 000.

Російські методи знищення ніколи не змінювалися

Після Другої світової війни радянські методи не змінилися — так само, як і в сучасній Росії. У 1960–1980-х роках нове покоління українських інтелектуалів-дисидентів зазнало переслідувань через свою мову, погляди та мужність у відстоюванні права на самоідентифікацію.

Поет Василь Стус загинув у ГУЛАГу. Багатьох інших ув’язнили, катували, зламали й змусили замовкнути. Мета, як завжди, полягала в тому, щоб систематично позбавити українців їхньої національної самосвідомості.

Стратегія культурної апропріації

Паралельно з фізичними репресіями Росія застосовувала стратегію культурної апропріації. Всесвітньо відомих українців оголошували «росіянами», тим самим стираючи їхнє походження та привласнюючи їхню інтелектуальну спадщину.

Показовим прикладом є художник Казимир Малевич, який народився в Києві, сформувався в українському культурному середовищі та завжди усвідомлював свою українську ідентичність. Він створив численні твори на українські теми, зокрема ті, що стосуються голодомору 1932–1933 років, який визнано геноцидом проти українського народу. Незважаючи на це, його й досі часто представляють як «російського авангардиста».

Микола Гоголь народився в Полтавській області. Його творчість ґрунтується на українській культурі та традиціях, хоча він був змушений писати російською мовою — інакше його твори не були б опубліковані.

Ілля Рєпін та Архіп Куїнджі також стали «російськими художниками», незважаючи на своє українське походження та українську тематику їхніх творів. Сержа Ліфара — уродженця Києва та реформатора світового балету — часто зображують як «російського танцюриста», а його досягнення лежать в основі міфу про «великий російський балет».

Російські наративи також намагалися представити Енді Воргола, сина іммігрантів з українських Карпат, як «одного зі своїх».

Те саме сталося з науковцями та інженерами. Ігоря Сікорського, уродженця Києва, піонера світової вертолітної авіації, протягом десятиліть вважали «російським конструктором». Сергія Корольова, українця з Житомира, ключову фігуру радянської космічної програми та жертву сталінських репресій, також позбавили його української ідентичності. Те саме стосувалося Володимира Вернадського (академіка), Івана Пулью (фізика, дослідника рентгенівського випромінювання та перекладача Біблії українською мовою) та багатьох інших.

Багато сучасних дослідників наголошують, що саме українці заклали культурні, технічні та наукові основи для більшості радянських досягнень.

Привласнена мелодія

Навіть пісня «Вставай, страна огромная», яку СРСР використовував під час німецько-радянської війни (1941–1945) для підняття бойового духу — і яку путіністи по всьому світі досі полюбляють оспівувати як оду «російському світу», — була вкрадена в українців із зміненим текстом. Її прототипом є пісня «Повстань, народе мій», написана у 1919 році серед повстанців Української Народної Республіки. Сьогодні, в епоху деколонізації та «дебратизації», ми маємо нагально вимагати офіційного визнання цього факту.

Навіть сьогодні, коли авторство пісні можна легко перевірити, росіяни просто перекладають наші пісні на російську мову і видають їх за свої.

Руйнівне вторгнення Росії в Україну

Повномасштабна війна Росії проти України доводить, що давня політика держави-агресора не змінилася. Як і раніше, Росія намагається знищити українців як націю, стерти нашу ідентичність та знищити нашу давню, багату культуру.

У 2016 році російський снайпер убив на Донбасі всесвітньо відомого оперного співака Василя Сліпака. У 2022 році в Києві загинув Артем Дацишин — балетист і соліст Національної опери України, відомий на весь світ. Видатний хореограф Олександр Шаповал також загинув на передовій, захищаючи свою батьківщину.

У 2023 році письменниця Вікторія Амеліна, яка документувала російські військові злочини, померла від поранень, отриманих під час російського ракетного обстрілу Краматорська.

Цього року один із найкращих сучасних українських письменників Андрій Любка, який неодноразово відвідував Словенію та Сербію, також зголосився добровольцем на фронт. Уся Україна від щирого серця бажає йому залишитися живим і неушкодженим.

З 2022 року й дотепер Росія вбила понад 250 діячів культури та митців, а також 119 журналістів і працівників ЗМІ.

Поведінка Росії щодо України повторюється з століття в століття: вічний агресор прагне знищити українську культуру та ідентичність, а те, що не може знищити, — привласнює собі. Саме тому ця війна є екзистенційною для України — йдеться не лише про територію, а про саме право на існування як нації зі своєю культурою, мовою та пам’яттю.

Все це дає відповідь на запитання: «Що Україна може запропонувати світові?»
Ми можемо чимало чого запропонувати — різноманітного й цінного. Підтримайте наш опір і допоможіть нам вижити та жити без страху, що вони знову прийдуть, аби знищити нас.